Метою цього походу є ознайомлення з історичним минулим, природним станом, та використанням для туристичних цілей школами м. Дубно району сіл Малі і Великі Загорці, Тараканівського форту. Це кільцевий маршрут, який починається в районі м’ясокомбінату, а закінчується біля меморіалу героям танкової битви ( район райлікарні). Шлях групи проходить місцями пов’язаними з історичним минулим нашого краю. На цих теренах розгортались великі військові операції ХХ століття, 1 світова війна – Брусиловський прорив, 2 світова війна - найбільша танкова битва, був здійснений перший повітряний удар початку Великої Вітчизняної війни льотчиком Іваном Івановичем Івановим. Район подорожі відноситься адміністративно до Дубенського району Рівненської області. Похід проходить по Кременецько-Дубенській низовині і Повчанському плато. Середньомісячна температура повітря на території району, за даними місцевої метереологічної станції, становить +7,5ºС . Середньомісячна температура найтеплішого місяця року - липня +18,6ºС, а найбільш холодного – січня –4,9ºС. Середньорічна кількість опадів сягає 600 мм.Дві третини річної кількості опадів у районі припадає на період вегетації рослин. В районі подорожі розташовані наступні населені пункти м. Дубно, села Тараканів, Малі Загорці, Великі Загорці, зникле поселення Олександрівка
СХЕМА МАРШРУТУ
Це одноденний туристсько-краєзнавчий маршрут розрахований на учнів старше 12 років, які мають досвід участі в походах. Найкраще проводити мандрівку в теплу пору року. Протяжність активної частини походу 17 км. Збір групи доцільно організувати на зупинці «М'ясокомбінат» м.Дубно. Після інструктажу по ТБ група вирушає вздовж залізниці на південний захід в сторону Тараканівського форту. Через 3км руху попадаємо на намічений об’єкт, тут можна провести коротку екскурсію. Гуртківці турклубу «Едельвейс» на території форту постійно проводять екологічні акції. Тут потрібно бути дуже обережним, весною можливі обвали стін, небезпечні отруйні зарослі борщівника. Далі крокуємо в сторону невеличкого села Малі Загорці, потрібно обережно перейди недавно реконструйовану дорогу Київ-Чоп. По сільській дорозі трапляються археологічні об’єкти, зліва по ходу руху біля ставків є джерело. Проходимо Малі Загорці і прямуємо до Великих Загорців, на півночі села, біля мосту знаходиться археологічна пам’ятка. По північній частині села, не втрачаючи висоти підходимо до пам’ятника льотчика І.І.Іванова . Далі ідемо до поселення Олександрівка, по дорозі зустрічаються потужні зарослі отруйного борщівника, біля лісу можна зупинитися на обід. Закинутої хати, яка була 1,5 км за Загорцями, вже немає. По розповідям місцевих жителів, вона згоріла. Дорога іде по долині, далі ліс зліва, а праворуч на схилах поля. В балці, праворуч від дороги знаходилось поселення Олександрівка, повертаємо до нього. Дорога переходить в стежку, кругом зарослі терену, зустрічаються фруктові дерева. Хати, які були ще в попередніх походах, розібрані, розвалені. Картина гнітюча.І ще закинутий цвинтар нагадує, що тут раніше жили люди. Біля цього поселення в першу світову війну знаходився австрійський штаб. Далі туристи повинні піднятись на хребет і рухатись на схід, в сторону райлікарні. З верхньої грунтової дороги в гарну погоду добре видно Дубно, Миколаївську церкву. Туристи можуть відвідати меморіал героям танкової битви, який знаходиться недалеко від автобусної зупинки «Райлікарня». Довжина переходу від поселення Олександрівка 5,5 км.
ДОВІДКОВІ ДАНІ ПРО ЕКСКУРСІЙНИЙ МАРШРУТ ІСТОРІЯ СЕЛА ЗАГОРЦІ
У 16 столітті село належало князеві Костянтину Острозькому. В кінці 19 століття там було 42 двори І 236 жителів. Як свідчать народні перекази у Великих Загорцях в кінці 18 століття був храм, який розібрав польський поміщик, щоб збудувати власний дім. Цей дім згорів після завершення його будівництва, згорів рівно через місяць від громовиці. Начиння, яке залишилось і дзвони, були перевезені до Пирятинської церкви, а потім у село Підлужжя, куди Загорці були приписані. В 1912 році В. Загорці були приписані до Тараканова, а перед тим, 12 вересня 1910 року було освячено в селі місце під майбутній Свято-Дмитрівський храм. Згодом будівництво храму обійшлося в 4000 рублів.Це в основному пожертви прихожан, місцевого помішика і небайдужих людей. Новозбудовану церкву освятив 27 грудня 1911 року дубенський благочинний, протірей Іван Струтинський з своїм помічником Йосипом Ящевським, настоятелем з Підборець - Федором Чернієм, з Страклова – Йосипом Вацетком. За радянських часів цей храм був закритий, потім розібраний, а прихожани були приписані до Тараканова. Аж 1990 році на старому фундаменті парафіянами з допомогою голови місцевого колгоспу М.К.Маленького було зведено кам’яний храм, який в 1991 році освятив архієпископ Рівненський і Острозький Іриней. Колишній загорецький поміщик Іван Хомич Страшевський, помираючи 1947 року у Кракові, заповідав: «Після смерті мій прах завезіть в любимі Загорці».
ІСТОРІЯ ПОСЕЛЕННЯ ОЛЕКСАНДРІВКА
У 1921 році тут було всього 24 хати і 128 жителів. Про те, що Олександрівка до 1960 року була хутором, свідчать Михайло Сліпачук та Макар Шевчук з Майдану. Дорога сільська була вимощена лісом-кругляком, ніби асфальтом. З одного боку горбка були хати, - розповідає Анатолй Кравцов, нині житель Радивилова, - а з іншого боку добротні сади, далі – поля. Церкви не було. Ходили молитись до Мильчі, згодом до Тараканова. Пригадують прізвища місцевих чехів: Світек, Вацлавік, Лойза, Шкаловда. У хаті Шкаловди була 4-класна школа. Жили тут і українці: Зайці, Копачинські, Левицькі, Куріловичі та інші. Коли чехи приїхали сюди (19ст.), уся місцевість була під лісом. Довелося дещо розкорчовувати, а граф Олександр докуповував землю для поселення, тому й назвали село в його честь.Царський уряд рекомендував чехам їхати вчити українців гоподарювати. І справді, чехи значно розвинули землеробство, почавши використовувати металеві плуг та борони. - Спочатку вирощували хміль. І на ньому озолотилися,- розповідав Віталій Кравцов, нині житель Дубна. Світек був ковалем, Копачинський – кравцем. Була одна садиба поміщика Івана Куріловича, що купив землю з лісничівкою, де заготовляли дубову клекку (біндру по-чеськи). У нього було семеро дітей: Федір, Капітоліна, Ганна, Філарет, Павло, Текля і Катерина. Доля порозкидала цих людей по світі. Філарет Курілович вже тоді був підприємцем. Мав пасіку. Возив продавати продукцію бджільництва в Дубно на ярмарок. Капітоліна вийшла заміж за Макара Домбровського, жили вони на хуторі Забара, який теж пізніше був стертий з лиця землі. Коли Домбровський повернувся з фронту і почав працювати в Дубно, радянський режим дав йому 10 років каторги. А потім його разом із сусідом Висоцьким було спалено. Це яскравий приклад тогочасної наруги над представниками військової, наукової та культурної еліти, які були ”незручними” для комуністичного режиму. Коли чоловіка ув’язнили, Капітоліна збожеволіла і в 1950 році наклала на себе руки. У квітні 1947 року сталінський режим переселяв народи за національностями. Тому чехів повернулип в чеські гірські Судети, де до того жили німці. Чехам дали хати з усім німецьким добром. Німцям було дозволено взяти з собою те, що можна було донести. Коли ж перебирались чехи, то мали по вагону на кожну сім’ю, тому перевозили все, що хотіли, - худобу, сіно, меблі тощо. Тоді в Олександрівку прибули українці з Польщі, Холмщини (Хвилюк, Бугайко, Сидорчук, Кіт, Гаврилюк і ін.). У 1949-50 рр. В Олександрівці створили колгосп імені Тимошенка. Його головою стала жінка на прізвище Шадурська.Пізніше вона переїхала на роботу в Дубно. Багато хто розбирав хати і перевозив в Дубно, щоб там будуватися, а дехто доживав віку в селі. Частина людей укладала шлюби і виїджала в Чехословакію і Польщу. На схід від села простягався казений ліс (150га). Біля того лісу розташовувався хутір Забара. На південь, до Великих Садів, були землі княгині Боратинської. На захід - землі купця Маркевича, згодом репресованого, в напрямку Тараканова, були землі графині Шувалової. Зараз цього поселення не існує. Про його існування нагадують фундаменти хат, старі фруктові дерева і закинутий цвинтар.
ТАНКОВА БИТВА
На теренах, по яким проходить туристична група, були запеклі бої на початку Великої Вітчизняної війни. З 23 по 28 червня 1941 року у великому п’ятикутнику Луцьк-Рівне-Острог-Кременець, з центром у Дубно, відбулася найбільша за часів Другої світової війни танкова битва, у якій в смертельному двобої зійшлися більше 3000 радянських і німецьких танків. Згідно документальнихсвідчень виходить, що в кінці червня в районі Дубна восьми сотням танків самоходних гармат першої танкової групи фон Клейста протистояли п’ять модернізованих корпусів Червоної Армії, в яких нараховувалося 2800 одиниць бронетехніки. Якби ці танкові армади зіткнулися в лоб, звісно, що перемога була б на боці радянського війська. Але в реальності, через помилки керівництва та дезоорганізацію у війську Червона Армія втратила більшість танків і через тиждень відступила до старого кордону. Дубно знаходилося на вістрі танкового меча Вермахту. Адже так званий «панцерштрасе» пролягав якшо не через місто, то повз нього, і таким чином Дубно мало стратегічне значення для німецького командування. Німці наступали дуже швидко, і лінії фронту як такої не було. У німців виник розрив між Кременцем і Вербою. В цей розрив вклинилися радянські моторизовані з’єднання. Основною ударною силою був добряче потріпаний восьмий корпус генерала Рябишева. Він отримав наказ вдарити в тил німцям - на Дубно. Але хаос в штабі призвів до того, що корпус наказами був роздроблений на три групи, і єдиного броньованого кулака собою не являв. Одну із груп, що очолював комісар Попель, прорвалася до Дубна і вийшла в тил 11-ої танкової дивізії. Найжорстокіші бої розгорілися 28 червня. Клейст наказав перекрити дорогу на Дубно і почати контрудар південно-західніше міста. Вночі радянські війська зробили відчайдушну спробу прорватися в Дубно і з’єднатися з групою Попеля. Але німці підтягнули свіжі сили, і атака захлинулася. В німців була краща взаємодія родів військ, через це Червона Армія несла величезні втрати. Командири не знали, де знаходяться інші підрозділи, і діяла всліпу. Але жорстокі бої біля Дубна пригальмували наступ німецьких військ. Вони перегруповалися і почали новий наступ. Було підтягнуто чотири піхотні, одна танкова і моторизована дивізії і плюс пара дивізій резерву (одна піхотна і одна танкова).З обох сторін інтенсивно працювала авіація і артилерія. Вогонь змітав війська як радянські, так і німецькі. По суті, тут велася війна з нечуваною досі концентрацією вогневої сили. Втрати боєприпасів в еквіваленті на тротил можна рахувати кілотонами. Та зрештою висока організація німецьких військ, їх ефективна керованість принесла результат.Тридцятого червня німці переломили ситуацію на свою користь. Спроба радянського командування відрізати німецький авангард від тилу зазнала краху. Могутня кількома днями раніше група Попеля попала в оточення. З її шести полків, якщо вірити радянським даними, залишилося всього дві тисячі вояків, котрі вийшли з оточення. В битві за Дубно німці втратили 200 танків. Радянське військо - більше двох тисяч танків. Сотні танків потонуло в болотах. У 1977 році біля Будинку культури села Тараканів було перепоховано 16 бійців колишнього 8 механізованого корпусу, які у червні 1941 році загинули біля села Тараканів, останки яких були відкопані в полі, за селом. В цьому районі ще залишилися місця неупорядкованих масових військових поховань.
ПОВІТРЯНИЙ УДАР
Над Загорцями, по даним радянської військової історії був здійснений перший повітряний удар у роки Великої Вітчизняної війни. Історію цієї події досліджували вихованці турклубу "Едельвейс”. Дубенчанка Тетяна Світланівна Пилиповець розповіла: "Влітку 1941-го мені було 14 років. Я на той час здобувала освіту в СШ №1. Жила у тітки Ольги Кобилянської на вул. Ворошилова (нині Данила Галицького). У ніч з 21 на 22 червня мені приснився віщий сон: бачу, ніби по вулицях Дубна їдуть мотоциклісти з автоматами. Прокинулася – а за вікном й справді щось гуде, шумить. Виглянула на двір і побачила в небі літаки. Проте не надала цьому особливої уваги, думала, що це маневрові навчання, які були звичними на той час. Близько четвертої години я поїхала разом із сусідами на хутір, щоб відвідати батьків, які мешкали у Загорцях. Однак до самих Загорців вони мене не довезли, а висадили неподалік лісу. Я зраділа, що суниць назбираю...Але тільки-но пройшла декілька кроків, як почувся страшений гул в небі. Підняла голову – а там два літаки б’ються! Стріляють, вогонь хмари розсікає. Я дуже перелякалася. Заховалася під кущем, а коли знову озирнулася, то вже побачила, що німецький бомбардувальник загорівся і полетів у бік Дубна. А радянський винущувач з шаленою швидкістю мчав прямісінько на мене. Рухнув на землю десь за метрів сто неподалік річки. Я підвелася і миттю помчала до літака. З кабіни випав на траву ще живий льотчик, який заплутався в парашутних стропах. Одяг на ньому горів. Він подивився на мене і сказав:”Хочу пить!” Я миттю помчала у село за водою. Зайшла у крайню хату до Сікліцьких, набрала з відра повен кухоль і хутенько побігла назад. Доки повернулася на місце падіння, то навколо Іванова вже зібралися селяни. Якись чоловік зтягував з нього хромові чоботи і ховав у мішок, щоб забрати собі. Інші нишпороли в кабіні і грабували – хто що міг. А на пораненого мало звертали увагу. Я дала льотчику води, але він хотів ще. Та якись дядько мене зупинив. Каже:”Дитино, куди йдеш? Він помирає, йому вже твоя вода не допоможе...”І справді через деякий час Іванов перестав дихати. Все його тіло було червоне від опіків, ймовірно під час падіння стався витік пального, яким облило пілота. Тому рани були несумісні з життям.” Інший свідок тих подій, житель м. Дубно Михайло Макарук виклав свою версію тих подій:”Тоді, через кілька годин після бою, ми, гурт пирятинських хлопчаків, пригнавши трохи раніше корів з випасу, пішли подивитися на літака, що на наших очах впав неподалік від нашого села. Йти було кілометрів три, а може трохи більше. Пройшовши туди, ми побачили там загорецьких хлопців, яким було ближче, і вони скоріше за нас прийшли на те місце. Я сумніваюся, чи справді був таран. А суть в чому. Літак Іванова впавши на пшеничний лан, сунувся по ньому метрів 80 під гору і майже стільки ж гори. Всюди на цьому шляху були розкидані частини літака – там хвіст, там крило. Найдалі засунувся двигун і сам льотчик . Його тіло лежало придушене двигуном. Я думаю собі так: після тарана, якби він був, літак повинен падати вертикально вниз, а не під великим кутом до землі, що забезпечувало йому такий довгий шлях руху до землі. Сусіди, які жили метрів за сто від місця падіння літака Іванова і були очевидцями і повітряного бою, і падіння літака, роповідали таке:”Ми заховалися під окопом стріхи біля стіни хати і спостерігали, як наш винищувач атакував німецького літака. Він підлітав до німця то згори, то знизу, а той як дав кулеметною чергою по нашому літаку, так і той почав падати вниз”. Варта уваги і така деталь: ніде в окрузі п’яти і більше кілометрів від місця повітряного бою німецький літак не впав на землю.” Пенсіонерка Галина Романівна Корчак розповіла: "...того недільного ранку 41-го нас розбудив страшений гуркіт. Вся наша сім’я в одну мить вибігла на двір, бо ми спочатку подумали, що то насувається страшний ураган. Але нашим очам відкрилась інша картина. Летіли низько німецькі літаки, які себе, очевидно, почували господарями і на землі, і в небі. Та на їхньому шляху хотів стати російський льотчик: лунала стрілянина. Я, тоді дванандцятирічна дівчина, стояла на порозі батьківської хати і спостерігала за тим, що творилось у небі майже над нашими головами. Російський літак хотів наздогняти німецький, стріляючи по ньому. Та коли він почав наближатися, з німецького літака пролунала кулеметна черга. Російський винищувач зразу почав падати. Я на власні очі бачила, що ніякого тарану під час цього бою не було. Радянський літак впав, вдарився об горбок і ще за інерцією сотню метрів просунувся. А німецькі літаки всі як один полетіли далі, не міняючи курсу. Можу заприсягтись на Євангелії, що ніякого тарану над хутором, що поблизу Загорець, не було...Та не тільки одна я була свідком цього бою. Впевнена, є й інші люди, які це бачили і сьогодні про це можуть розповісти.” У радянських довідниках історія останніх хвилин життя Івана Іванова була значно прикрашеною. Зокрема, писалося, що ...”закривавленого Іванова бойові побратими дістали з кабіни понівіченого літака ще живим. Швидко доправили до госпіталю в Дубно. Але там уже панував безлад німці так швидко наступали, що треба було негайно евакуювати і персонал, і пацієнтів. Утім, пораненого таки поклали на ноші і занесли всередину. Та за кілька хвилин лікар повернувся і повідомив, що льотчик помер. Однополчани поховали Іванова на місцевому кладовищі. Іван Іванович Іванов родився 8 жовтня 1909 року у місті Фрязіно, Підмоков’я. З 1931 року служив в армії, а в 1934-му закінчив Одеську школу військових льотчиків. Довелося брати участь у радянсько-фінській війни, під час якої на бомбардувальнику здійснив сім бойових вильотів. Наприкінці 1940 року старшого лейтенанта відправили служити в частину, дислоковану на аеродромі в Млинові. 22 червня 1941 р. о 04год.10хв. Іванов піднявся на своєму винищувачу "И-16”, щоб здійснити останній повітряний бій в своєму житті проти німецького бомбардувальника "Хейнекель-111”. Чи справді був повітряний, чи льотчик здійснив невдалу аварійну посадку навряд чи можна знайти вичерпну відповідь, а те що Іван Іванов дійсно загинув геройською смертю, не побоявся вступити в бій проти більш досконалого ворожого літака. В честь 100-річчя від дня народження І.І.Іванова гуртківцями турклубу «Едельвейс» був проведений черговий похід по цьому маршруту.
ДОВІДКОВА ІНФОРМАЦІЯ
Продовольчі крамниці по маршруту знаходяться в селі Тараканів і Великі Загорці. Розклад руху маршруток на Рівне з Великих Загорець: 7,55год., 12,20год.,16,05год.,19,50год.. З Тараканова через 25-30хв. іде автобус по маршруту Тараканів-Рачин . Найкращі місця для біваків: Тараканівський форт, альтанка біля села Малі Загорці, лісовий масив біля поселення Олександрівка. Екскурсійні об’єкти на маршруті: Тараканівський форт (пам'ятка фортифікаційної архітектури 19 ст.), пам’ятник льотчику І.І.Іванову (відкритий в 1981 році), меморіал героям танкової битви.
Список літератури та джерел інформації
1. Год 1941. Юго-западный фронт. Воспоминания. Очерки.Документы. Львов-1975 2. Денисюк М.Весільний подарунок. Дубно.2000р. 3. Дубнівський краєзнавчий музей. Путівник. Львів, 1979 р. 4. Моліс М. 900-ліття православ’я на Дубенщині. Дубно. 2000 р. 5. Приватний архів Сухолейстера В. М. 6. Савчук Петро. Дубенський форт.Рівне, 2001 рік. 7.Теодорович Н.И.Историко-Статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии, т.2. Почаев, 1888 р.
