Селенгінський піхотний полк, бойовий шлях, якого пролягав на теренах нашого краю, має давню історію. Воював він і з Наполеоном, і Туреччиною, захищав від англо-французів легендарний Севастополь, брав участь у багатьох інших діях російської армії.
41-й піхотний Селенгінський полк був сформований при царюванні імператора Павла І. 29 листопада 1796 року з 3-го і 4-го Сибірських польових батальйонів, в Східному Сибіру, в місті Селенгінську і початково називався Селенгінський мушкетерським полком. Полк складався з двох батальйонів і двох гренадерських рот. 22 лютого 1811 року полк назвали Селенгінським піхотним. В цьому ж році він виступив із Сибіру в Європейську Росію. 25 березня 1864 року полк був перейменований на 41-й піхотний Селенгінський. Першим шефом полку був генерал-майор Аршиневський, а полковим командиром - полковник Лебле.
Селенгінський піхотний полк входив у 1812 році в склад 23-ї піхотної дивізії і приймав активну участь в військовій компанії цього року, за що імператор Олександр І пожалував Селенгінському піхотному полку першу відзнаку «Гренадерський бой».
У 1813 році Селенгінський полк перебував в складі 3-ї дивізії армії графа Вітгенштейна, призначеної для приєднання до австрійської армії в Богемії.
За турецьку війну 1828 і 1829 років височайшим наказом полку були пожалувані знаки на головні убори з написом «За отличие».
Велику бойову славу Селенгінський полк закріпив за собою під час Кримської кампанії. Знаменні дати 23 жовтня 1853 року, 24 жовтня 1854 року, 10 і 11 лютого 1855 року та 27 серпня 1855 року складають справедливу гордість Селенгінська. У перші з цих дат, у битві з турками, під альтеницею, було вбито і поранено 32 офіцера та 926 чоловік, нижчих чинів. Скромний пам’ятник нині прикрашає могилу альтенницьких героїв – Селен гінців, які поклали свої душі в цій боротьбі.
Героїчні справи Селенгінського полку та історію пов’язану з іконою Печерської Божої Матері, документально описує в нарисі Г.А. Кондаков.
Автор в своєму нарисі оповідає про героїчний подвиг Селенгінського полку в 1854 році, коли місцеві селенгінці зібрали добровільно пожертву 211 рублів для поранених полку і на майбутні військові приготування. «…Все приносят в жертву отечеству посыльные приношения: кто на предстоящие приготовления, кто в пользу воинов, кто для успокоения раненых… Да будет лепта сия, как лепта убогой вдовицы, не от избытка, а от чистого сердца, принесена на чистый алтарь нашего любезного отечества». Через два роки місцеві селенгінці знову зібрали для полку пожертву в сумі 234 рубля сріблом за бойові заслуги, проявлену мужність та відвагу в обороні Севастополя. Селенгінський ж полк, у подяку за пожертви місцевих селенгінців, прислав разом з листом ікону печерської Богоматері, яка як «чудесный щит православия, принявши на себя множество смертоносных стрел» допомогла селен гінцям-воїнам під час Інкерманської битви.
Варто відмітити, що при полку існувала похідна церква. Вона була супутницею полку у війні 1812 року і під час оборони Севастополя 1854-1855 років, і у турецьких війнах 1828 і 1877-1878 років. Протоієрей Селенгінського полку о. Андрій Бєліцький – учасник севастопольських битв з 5-го листопада 1854 року по 27 серпня 1855 року і обер-священник Південної армії і морських сил в Криму. Особливу мужність О. Бєліцький проявив 24 жовтня 1854 року в кровопролитній Інкерманській битві біля Сапун-гори, коли під шквальним вогнем ворога, він безстрашно виконував християнські треби, як безпосередньо на місці бою, так і на санітарному пункті. Страшна нервова напруга через постійне перебування під час облоги під вогнем неприятеля, настільки сильно вплинула на о. Бєліцького, що організм не витримав 349-денної битви і він помер 8-го вересня 1855 року. За захист Севастополя О. Бєліцький, крім хреста на Георгіївській стрілці, мав нагороди: Анну 3-го і 2-го ступеня з мечами, Володимира 4-го ступеня з бантом, Володимира 3-го ступеня та срібну медаль.
Чимало відомостей збереглося про Селенгінівський полк, який квартирувався і у нас, в Дубно, а саме в Дубенському замку та в казармах, по вулиці Семидубській. Крім нього, у ХІХ – на початку ХХ ст., тут дислокувалося ще принаймні ще до десятка підрозділів інших родів військ, які лише побіжно згадуються в архівних документах.\
Цікаво, що напередодні війни 1812 року на Сурмичах в Дубні дві казарми належало литовському полку, в якому служила легендарна жінка-гусар Надія Дурова. Цей полк дислокувався також і у Луцьку, але той факт, що Дурова бувала в Дубні, знайшов історичне підтвердження.
41-й Селенгінський піхотний полк мав свою полкову церкву в Дубні з 1875 року, вона займала колишній сеймовий зал, який здавна належав князям Любомирським (кругла бальна зала). Це було приміщення з двома рядами вікон і хорами по колу, вхід з двору. Церква була наповнена всім необхідним та вміщувала до 300 осіб. Цей храм носив назву в ім’я Сошествия Святого Духа. Полкове свято – день Святого Духа. Варто зазначити, що цією церквою користувався і 11-й уланський Чугуївський полк, який теж перебував на початку ХХ ст. у Дубні (1905 рік).
41-й Селенгінський піхотний полк займав казарми по вулиці Семидубській в місті Дубні до початку І-ї Світової війни, виїжджаючи на маневри у спеціальні табори далеко за межі міста. Дещо менші за обсягом, тренування солдатів і офіцерів, проводилися в самому військовому містечку. Для тренувань у влучній стрільбі існував тир, який знаходився на протилежній стороні вулиці, в районі нинішніх вулиць Гоголєва і частково Короленка. Проте, у військових був час і на особисте життя: у місті тоді налічувалося 49 питних закладів, у палаці князів Любомирських було казино, були і клуби для офіцерів. Дехто з селенгінців навіть одружився на дубенчанках та дівчатами з навколишніх сіл.
На вулиці Семидубській живе онука поручника 41-го Селенгінського піхотного полку Єгурнова Юхима Петровича – Хвоєвська Лариса Дмитрівна. Її дід служив у третій від Назарчика казармі. Важкими військовими дорогами у Селенгінському полку пройшли і наші земляки, дубенчани, які повернулись до своїх сімей живими. Це – селенгінці – Харчук Тихон Спиридонович, кавалер трьох Георгієських хрестів, Горнійчу Захар (обоє з Рачина), Фенюк Дмитро з Погорілець.
Ще однією віхою в історії Дубна було відзначення 29 листопада 1896 року 100-літнього ювілею 41-го Селенгінського піхотного полку, про що згадують Волинські єпархіальні відомості.
Задовго до свого святкування, командирами і громадою офіцерів полку були розіслані численні запрошення почесним гостям та офіцерам, які служили в різний період у ньому. У місто Житомир був відряджений полковий священник, просити від імені полку архієпископа Волинського і Житомирського – Модеста, здійснити в полковій церкві ювілейне богослужіння. Не зважаючи, на неблизький шлях від Житомира до Дубна і зимову пору року, архієпископ дав свою згоду.
Вранці 28 числа церковний передзвін сповістив м. Дубно і полк, що владика дійсно прибув. На залізничному вокзалі його зустрічали командир полку генерал-майор Соскін, благочинний Дубенського міського округу протоієрей Селінін і міські військові священики. Високопреосвященому архієпископу надали зручну карету, якою він відправився у Дубенський монастир.
В цей ж день вранці о 10-й годині в полковій церкві була відспівана заупокійна літургія і після цього - панахида по царю імператору Павлу І і по всіх чинах полку. Панахида була відправлена намісником Почаївської Лаври, архімандритом Філаретом зі співучастю духовенства всіх полків 11-ї піхотної дивізії та хору Почаївських півчих. На літургії та панахиді були присутні всі чини полку, полкові дами, гості та багато міських жителів.
Ввечері, в 5 ½ годині, почалася святкова всеношна. Прекрасна по своїй архітектурі полкова церква, з чудово зробленими під мармур колонами і хорами навколо всього приміщення, декорована зеленню та штучними квітами була переповнена людьми.
Під час обіду, від імені квартируючого в м. Дубні разом з Селенгінський Чугуївського драгунського її Величності Імператриці Марії Федорівни полку, командиром його у дарунок ювіляру була піднесена коштовна братина (срібний позолочений казанок на схрещених шпилях з срібними кружками). При цьому командир Чугуївського полку виголосив душевну промову про бойову і взаємну солідарність та симпатію, яка об’єднує і полки.